Сюнґа
Головна Сюнґа

Сю́нґа (яп. 春画) – жанр гравюр укійо-е XVII – XIX ст., сюжети яких були присвячені сексуальним стосункам. Термін «сюнґа» буквально перекладається як «весняна картинка». Весна (春) завжди була уособленням зародження нового життя, ставши переконливим символом сексуальної культури Японії. Куртизанок іноді називали «байсюнфу» (売春婦) – «жінки, які продають весну». Традиції сюнґа продовжують успішно існувати у контексті сучасного жанру хентай.

Еротичні гравюри користувалися величезною популярністю серед усіх верств населення: аристократів-даймьо, самураїв, селян, торговців-чонін. Сюнґа значно різнилися за якістю виконання та вартістю. Ретельно деталізовані високохудожні аркуші купували заможні торговці та даймьо, дешеві гравюри лишалися іншим. Багато відомих японських митців працювали у жанрі еротичної гравюри, здебільшого зберігаючи анонімність.
Одним із ключових призначень сюнґа була сексуальна освіта. Органічно поєднуючи науку та мистецтво, еротичні сюжети повсякчас складали основу ілюстративного матеріалу медичних посібників.

Мотиви гравюр практично сприяли активізації сексуального життя громадян. Перед весіллям наречена отримувала у подарунок кілька ілюстрованих сувоїв на різні теми: сексуальні пози, поради жінці, статева гігієна.

Існують відомості і про символіко-містичні значення гравюр у жанрі сюнґа. Самураї зберігали їх в обладунках та вірили, що цей ритуал стане захистом під час бою. Торговці клали гравюри камерного формату кобан у гаманець, сподіваючись на фінансовий успіх.
З іншого боку саме самураї та торговці були змушені довгий час перебувати далеко від своїх партнерів. Відтак, багата образність сюжетів сюнґа ставала єдиним способом сексуальної втіхи.

Хатні господарки зберігали картинки в буфетах, аби захистити оселю від пожежі. Побутувала думка про те, що «весняні картинки» були здатні лікувати сексуальні розлади.

Гравюри сюнґа виготовлялися у Японії з XVI до XX ст. майстрами укійо-е і мали значний попит. Вони могли бути виконані як на окремих аркушах, так і у вигляді книжки-енхон (яп. 絵本), яка містила дванадцять картинок згідно із давньою китайською традицією. Також за індивідуальним замовленням сюнґа робили у вигляді сувоїв-какемоно (掛物).

З 1722 року більшість художників перестали підписувати свої роботи. Однак протягом 1761 – 1786 років закони щодо еротичних гравюр були пом’якшені, і майстри почали зашифровувати власні імена, вводячи їх у композиційне тло гравюри.

Примітно, що на перших аркушах сюнґа геніталії було зображено пропорційно тілу, але з кінця XVIII ст. художники їх значно збільшують. З одного боку цей художній прийом підкреслював сексуальну тематичну домінанту, з іншого цілком очевидною ставала повнота гротескності мотиву, оскільки у образах зображених героїв можна було легко упізнати відомих людей: акторів театру кабукі або аристократів.

Відтак, незважаючи на гіперболізацію форм, в гравюрах зберігається відчуття пропорційності; паралельно із пристрасністю лишається витонченість, нескромність співіснує з ніжністю, надмірна деталізація сюжетів не стає на заваді загальній опоетизованості сюжету. І хоча більшість мотивів стають безпосереднім закликом до дії, вони не втрачають вишуканої гостроти та влучної сатири.